понеділок, 28 жовтня 2019 р.

Відкрий для себе Європу






Відкрий для себе Європу.


Ми різні за мовою, різні натури,
Різні звичаї, різні культури.
Та Європа – наш спільний дім,
Кожному комфортно в нім.
Європейський Союз – це сім’я демократичних країн, що спільно працюють задля миру і процвітання.
Це не держава, що має замінити існуючі держави , це більше, ніж будь-яка міжнародна організація,що була запропонована Міністерством закордонних справ Франції Робертом Шуманом  9 травня 1950 року. Ця дата – день народження того, чим є зараз ЄС- відзначається щорічно як День Європи, який також святкується в Україні в третю неділю травня.

Районна бібліотека для дітей отримала методичні матеріали від Представництва Євросоюзу в Україні та оформила куточок Європейського союзу «ЄС на книжковій полиці». Таку можливість бібліотека отримала в рамках проекту “Інформаційна підтримка ЄС – бібліотекам для дітей та юнацтва в Україні».
 Основною метою проекту є: поширення знань школярів про Європейський Союз та основні напрямки його діяльності, про європейські цінності, особливості та перспективи відносин Україна - ЄС.
 Серед отриманих матеріалів - методичні посібники, інформаційні видання та книжки-ігри, які допоможуть юним користувачам бібліотеки поповнити свої знання про Європейський Союз.

Хочете більше дізнатися про Європейський Союз, що це таке і що він робить, а також перевірити свої знання про ЄС, тоді завітайте до районної бібліотеки для дітей.


Конкурс "Творчі канікули"



Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Природа – джерело натхнення»


   
                                                 Гук Юлія,16 років м. Благовіщенське

Гармонія

         Він прийшов зненацька, хоча кожен найменший листочок, якому, можливо, навіть не видно білого світу, кожна комашка, заклопотана своїми «маленькими» справами, кожна клітина мого тіла відчували: щось неодмінно має статися. Щось таке, від чого робиться тепло й радісно, але водночас іде мороз по шкірі. Через що забуваєш дихати, адже усе одно знаєш, що не помреш: від не дасть цього зробити.
Дощ...
Один із сотень тисяч тих весняних дощів...
Але якийсь інакший... знайомий....
Він прийшов ще тоді, коли сонце не встигло сховати своє кругле личко за пухнастими, немов солодка вата, хмарами, і від цього вони зробилися не сірими, не грізними дощовими кулями, а темно-бузковими, рожевими острівцями, які місцями навіть побілішали. Загалом, вони зробилися чомусь теплими, привітними. Їх хотілося пустити до себе до хати, обійняти та потеревенити за чашечкою сонячного ромашкового чаю.
Але там було щось не так, у тій рожевій ідилії. Адже клітини не мають властивості обманювати… «Усе ж ніби добре почалося», - говорив розум, а душа відчувала напругу, неочікуваність, дивну сценічну інтригу...
Лише одна секунда – і все змінилося...
Сховалося сонце...
Більше ніхто не хотів ніякого ромашкового чаю та солодкої вати...
Більше ніхто не виглядав ніяких фіолетових слоників чи зайчиків на небесах...
Більше ніхто не бачив того неба, адже нікому не вистачало сміливості прозирнути крізь ту чорну, важку пелену...
Більше чомусь не було ніякої радості...
Була порожнеча... Не страх, не відчай – порожнеча. Ніби цей дощ неминуче змиє твоє минуле життя, і ти нічого не можеш і з цим подіяти. Не можеш і не хочеш…».
Морок… Темрява… Якісь дивні щосекундні удари, глухі, ніби хтось б'є каменем об стіну. До того ж нервово, до того ж від без виході, спустошення - серце… Ось уже третю добу він лежить у своєму ліжку, ніби похований заживо, дивлячись в нікуди, роздумуючи над своїм людським життям. Точніше - не думаючи взагалі. Таке відчуття, що всі клітини його мозку та тіла вже давно відмерли, і єдине ,що приводить його до тями - легені. Рибальськими вітрилами роздуваються його легені, але пливти нікуди: тієї гнилої риби ніхто й ніде не чекає. Але ж йому потрібен хоча б якийсь рух, хоча б заради розчарування! У собі… У світі, в якому демократія – це лише прикриття тотальної несправедливості.
Утім, що поганого йому зробило суспільство? Тим більше, чим провинився він?
Що такого в тому, що люди, немов голодні дикі пси, накинулися на того, хто думає інакше? Чия мережа нервових сплетінь направлена на добро та красу?
Що такого ненормального в тому, що єдиною вакансією, яку йому запропонували, був різьбяр – витесувач кам'яних людських сердець?
Справді, хіба могло людство погладити його по голівці за те, що він не хоче бути біомасою?
Його хотіли спалити, як відьмака чи середньовічного чаклуна, бо він умів чути голос природи. Його хотіли піддати усім відомим тортурам, бо його життя у гармонії зі світом не відповідало усталеним нормам «Людського кодексу»...
Натомість, він уже третю добу говорить із темрявою, начитуючи своїм відшліфованим речитативом Бродського – «Не выходи из комнаты, не совершай ошибку». У нього більше немає кому молитися, окрім цієї темряви, адже не можна відібрати те, чого не бачиш.
За вікном гроза. Таких уже давно не було: дощ величезними смарагдовими краплями нещадно лупцює суху землю, грабуючи її найпотаємніші гробниці; блискавиці не те що розрізають небо - вони, як гієни, рвуть його на шматки, і від того передсмертного стогону здригається земля. Чи, може, це не за вікном? Може, це все за тими скляними очима, на які все швидше накочуються сльози?
І потекла найперша крапля… Єдина за всі ці роки… Але й остання…
Він ще раз  надув свої вітрила, набравшись сили, і неочікувано для самого себе з легкістю піднявся з тієї пекельної темряви. Проте так просто вона не здасться! Усіма своїми клешнями й щупальцями обмотувала його свідомість, хапалася за кожен його нерв, хотіла керувати ним, як німою маріонеткою - без серця, без розуму, без гідності.
Але ж він сильний, він усе витримає! Навіть ця темрява не зрівняється із тим, що він уже пережив! Навіть цей чортівський морок не витримає його душевної краси та доброти, яку він черпав із того дощу, з того снігу, листопаду, веселки, перших весняних квітів та останніх солодких яблук, заходу, сходу та затемнення сонця, світанків та вечорів, проведених в обіймах з природою.
І ось: вона здалася, хоча смертельний гуркіт барабанів все ще не хотів відпускати його…
Він не пам'ятає, як усе сталося, але зараз він стоїть біля свого під'їзду з чорною парасолькою в руках. Надворі почався теплий весняних дощ, і, хоча небо затягло сірими хмарами, перехожі усміхаються, прикриваючись своїми кольоровими зонтиками. Вони дивляться на цього чорного потяганого пса, і, здається, сміються з нього. Йому так здається. А, може, так воно і є…
«Куди далі? Я не хочу тут більше знаходитися! Туди, куди й завжди?..»
Так, туди, де його почують…
Він ішов, дивлячись на землю, гадаючи, що так його ніхто не помітить. І, лише вийшовши за межі цього божевільного мурашника, йому вдалося випростатися та на повні груди вдихнути цей до болю знайомий запах. Запах волі думок, природності, щирості, вічності добра та всепрощенності. Запах дому. Тут, на березі усіма забутої річки, схованої у віттях старого лісу, був його духовний прихисток. Тут він був собою.
Висока, насичено-зелена трава, яку не торкнула ще жодна жива істота; малесенькі білі квіточки, що боязко визирали з-під смарагдового килима; безтурботний плюскіт риби у воді; згармонізоване з усім світом дзижчання бджіл; солов'ї, які своїми тоненькими голосочками наспівували колискові природі - це все несподіваним вихором влилося у його душу, так, що він ледь не впав, сп'янілий від побаченого та почутого. А якби й упав, то став би повноцінною частинкою того, що неможливо повністю усвідомити. Став би комашкою, квіткою, піщинкою, а відтак тим, ким йому судилося стати, просто десь там, на небі, щось пішло не так, і його поселили серед людей.
«Я писатиму, - боязко подумав він,- писатиму для себе, для душі, заради краси. Я буду спілкуватися з Ними через папір. Не важливо, чи хтось коли-небудь читатиме ці слова, головне, щоб Вони їх чули. Головне, щоб було для кого жити, творити. Я писатиму… І, мабуть, мені стане легше…»
«Дощ... крапля за краплею, крапля за краплею. Сірість та спокій. Насиченість весняних барв та потаємне життя кожної істоти й неістоти, які так само бояться завадити цим небесним сльозам».
Щось неодмінно мало статися, чиєсь життя неодмінно мало змінитися... Моє – одне із них...
Сонце обережно визирнуло з-за хмар, ніби прийшовши в гості. Здається, весняна депресія закінчилася, далі буде лише очищення від зимового бруду» - 21 травня - і на душі цвіте бузок: я знайшов гармонію.